Чер­во­на Армія штур­му­вала Станіслав двічі. Перша, бе­рез­не­ва, спро­ба закінчи­лася нев­да­чею: втра­тили 20 танків, де­сят­ки сол­дат і відсту­пили. Але 27 липня 1944 року німців таки ви­били. Тоді місто обій­шло­ся чер­во­но­армійцям у 167 життів.

Під час боїв, звісно, про меморіальні комп­лек­си не ду­мали — уби­тих хо­вали на око­лицях, пе­рех­рестях ву­лиць, у пар­ках і скве­рах. Най­ша­нованіших — у центрі міста. Нап­риклад, капітана Дадугіна по­хова­ли біля тодішньої об­ласної бібліотеки — там зараз стоїть пам’ятник В’ячес­ла­ву Чор­но­волу. А май­ора Лос­ку­това та пол­ковни­ка Ро­зумовсь­ко­го — прямо на Віче­вому май­дані, десь там зараз став­лять міську ялин­ку.

Фронт по­котив­ся далі, а по­ранені чер­во­но­армійці про­дов­жу­вали вми­рати у шпи­талях. Їх хо­вали на ста­рих станіславсь­ких кла­дови­щах. Під час штур­му Берліна от­ри­мав смер­тель­не по­ранен­ня ко­ман­дир 147 Станіславсь­кої дивізії пол­ковник Іван Герасімов. Він перед смер­тю про­сив по­хова­ти його у Станіславі, що і зро­били.

Під за­хис­том гар­мат

Міську владу дещо не­покоїв той факт, що вій­ськові по­хован­ня роз­ки­дані містом. Тому вирішили ство­рити меморіальне кла­дови­ще і звез­ти туди всі решт­ки. Тож 19 ве­рес­ня 1945 року у «При­кар­патській правді» з’являється ого­лошен­ня, що не­заба­ром відкриється вис­тавка-кон­курс про­ектів мо­нумен­та за­гиб­лим при виз­во­ленні Станіслава. Вона відкри­лась у жовтні, у приміщенні міської ради. В кон­курсі взяли участь п’ять про­ектів — три зі Станіслава, один із Чернівців, один київсь­кий. Після цього про пам’ятник ніби за­були.

Лише 19 черв­ня 1946 року в об­ласній газеті з’явив­ся відкри­тий лист сек­ре­тарів пар­торганізацій місь­кви­кон­ко­му, обл­ра­ди, обл­бан­ку та ліспромт­рес­ту, в якому вони зак­ли­кали спо­руди­ти меморіальне кла­дови­ще. До 27 липня керівники обіцяли, що кожен із їхніх робітників відпра­цює по 25 годин на будові, де підвезе та уло­жить 2 тис. цег­лин та 5 м³ буту.

Місцем для спо­руд­ження пам’ят­ни­ка об­ра­ли так звану «по­вис­та­вову площу», на розі ву­лиць Леніна (тепер Леп­ко­го) і Рєпіна. У 1875 році там була сіль­сько­гос­по­дарсь­ка вис­тавка, потім площу об­лю­бува­ли манд­рівні те­ат­ри і цирки-шапіто, а в 1946 році вона яв­ля­ла собою щось се­реднє між за­кину­тим садом і пус­ти­рем.

Пер­ши­ми на зак­лик відгук­ну­лись працівники МВС. На субот­ник 27 липня од­ра­зу вий­шли 400 міліціонерів, які пок­ла­ли по­чаток будові. Їхню спра­ву про­дов­жи­ли 200 залізнич­ників. Особ­ли­во відзна­чив­ся робітник Сень­ко. «При­кар­патсь­ка прав­да» із зах­ва­том повідомляє, що «за 2,5 го­дини він переніс на відстань 80 метрів понад тонну води».

Ро­боти ве­лися прос­то ша­лени­ми тем­па­ми, від сьомої ранку до пізнь­ого ве­чора. Щодня на будові пра­цюва­ли 100‑200 осіб. Особ­ли­во ак­тивни­ми були ме­дики. Вони конт­ро­люва­ли екс­гу­мацію тіл у центрі міста та їх пе­репо­хован­ня. Од­но­час­но було організо­вано пе­реве­зен­ня час­ти­ни за­гиб­лих чер­во­но­армійців з цент­раль­но­го місь­ко­го кла­дови­ща та цвин­та­ря на Київсь­кий. Ро­боти пла­нува­ли закінчити до 17 ве­рес­ня — річниці приєднан­ня Західної України до СРСР. Утім, не встиг­ли.

Місцева преса особ­ли­во відзна­чала працю робітників м’ясо­комбінату, обл­здо­роввідділу, вій­ськко­мату і обл­за­гот­зерна. Натомість керівники мас­лопро­му, шкірза­воду та обл­харч­про­му ба­гато обіцяли, але зро­били мало. А найбільшим са­ботаж­ни­ком ви­явив­ся ди­рек­тор обл­го­лов­це­мен­ту, з вини якого на цілих п’ять днів були зірвані шту­катурні ро­боти.

Відкрит­тя при­уро­чили до іншої дати — річниці Жовт­не­вої ре­волюції. 23 жовт­ня 1946 року на площі зібрав­ся ба­гато­тисяч­ний мітинг. Після уро­чис­тих про­мов партійного бо­мон­ду під звуки ар­ти­лерій­сько­го са­люту до мо­нумен­та пок­ла­ли більше 500 вінків.