У жовтні 2009 року в Івано-Франківську стало на одну пам’ятку дер­жавно­го зна­чен­ня більше. Нею став меморіаль­ний сквер, ко­лишній міський цвин­тар, зва­ний Станіславівсь­ким нек­ро­полем. За ос­танні де­сятиліття пев­ною мірою відбу­лося відрод­ження пер­винно­го приз­на­чен­ня цього місця. Сквер став меморіаль­ною свя­тинею, бе­реги­нею пам’яті ви­дат­них меш­канців міста та скор­бо­ти за за­гиб­ли­ми ге­ро­ями націоналістич­ної бо­роть­би. Разом з тим, сквер є улюб­ле­ним місцем відпо­чин­ку ба­гать­ох го­родян, адже мало що зрівняється з уми­рот­во­рю­ючою про­гулян­кою мо­щени­ми сте­жина­ми попід гус­ти­ми кро­нами ба­гатолітніх дерев і між над­мо­гиль­ни­ками людей, які заповіли свою пам’ять і душу ста­рому доб­ро­му Станісла­вову.

Книга буття міста

Цей парк, який пра­вомірно на­зива­ють музеєм під відкри­тим небом, був ко­лись міським цвин­та­рем. Най­давніші по­хован­ня відно­сять­ся до 1782 року. Станіславівсь­кий нек­ро­поль був одним із най­давніших і най­кра­щих кла­довищ не лише України, а й з-поміж кла­довищ Польщі та навіть Європи. При ньому існу­вала спеціальна твор­ча май­стер­ня, де справжні май­стри, вкла­да­ючи душу у свою працю, ро­били унікальні і не подібні між собою надг­робні скуль­пту­ри та гробівці.

Станіславівсь­кий цвин­тар зас­но­вано у 1782 році при австрійській владі, за рішен­ням якої його зак­ла­дено поза му­рами міста при вулиці Тис­ме­ницькій (пізніше — Сапіжинській). Цвин­тар пос­тав доволі да­леко від фор­течних укріплень на густо залісненій місце­вості. Насп­равді ж пот­ре­бу зас­ну­ван­ня цвин­та­ря меш­канці міста розуміли ще за­дов­го до відповідного рішення австрійської влади. До речі, до кінця XVIII століття кла­дови­ща тра­диційно роз­та­шову­вали­ся біля цер­ков чи кость­олів. Та внаслідок роз­ростан­ня міста і кіль­кості на­селен­ня місця для нових по­ховань на при­цер­ковних цвин­та­рях уже не вис­та­чало. Дек­рет цісаря Й­оси­фа ІІ від 1784 року на­казу­вав не­гай­но пе­ренес­ти всі цвин­тарі з-під цер­ков і кость­олів на око­лиці міста. Після розібран­ня фор­течних мурів Станіславів став пос­ту­пово роз­бу­дову­вати­ся, і не­заба­ром нек­ро­поль опи­нив­ся… в центрі міста.

Вхід до Станіславівсь­ко­го нек­ро­поля зна­ходив­ся між су­час­ни­ми те­ат­ром та го­телем. Ліворуч від входу, на місці те­ат­ру, сто­яла німець­ка єван­гель­ська кірха (зве­дена у 1883 р.), яка у післявоєнні роки пе­рет­во­рилась спер­шу на спорт­зал, а потім була зни­щена. Пра­воруч зна­ходи­лася уже зга­дана скуль­птур­на май­стер­ня. Зав­дя­ки роботі станіславівсь­ких, львівсь­ких, віденсь­ких та інших май­стрів різь­бярс­тва ста­рий цвин­тар був не­наче мис­тець­кою га­лереєю під відкри­тим небом. На жаль, пізніше фігури Яна Бемб­но­вича, Маріана Ан­то­няка, Юліана Мар­ковсь­ко­го, А. Шімзера були зни­щені і без­по­ворот­но втра­чені.

Меш­канці міста завж­ди ша­нува­ли цвин­тар, усвідом­лю­ючи, що він є стар­шим за Личаківсь­кий (1786 р.), Київсь­кий (1834 р.) та ба­гато інших.

Су­часність при­носить за­бут­тя?

Як хотілося б, щоб Станіславівсь­кий нек­ро­поль до сь­огодні зберігся не­дотор­ка­ним, але… так не ста­лося. На по­чат­ку 80-х років ми­нуло­го століття ця безцінна книга, яка опи­сува­ла двох­сотлітній період життя міста, майже повністю була зруй­но­вана бан­дою ван­далів, які пот­ро­щили скле­пи-гробівці, по­нищи­ли до­мови­ни, по­роз­ки­дали кістки по­мер­лих. За оск­вер­нення могил так і не було нікого по­кара­но. Мож­ли­во, підґрун­тям ван­далізму стали політико-істо­ричні мо­тиви, адже на цвин­тарі було за­хоро­нено близь­ко півтори сотні січових стрільців, що могло бути «не­угод­ним» тодішнім «бать­кам міста». Після цього було прий­ня­то рішення про зак­риття цвин­та­ря і його пе­рет­во­рен­ня на сквер. Крім того, в цей же час поб­ли­зу по­чало­ся будівницт­во но­вого те­ат­ру.

У 1982 році івано-франківська філія інсти­туту «Укр­ко­мунш­лях­про­ект» роз­ро­била про­ект меморіаль­но­го скве­ру, який пе­ред­ба­чав рес­таврацію уцілілих могил, вста­нов­лення відповідних меморіаль­них дощок та інфор­маційних стендів. Кілька років тому, у 2002-му, меморіаль­ний сквер пе­режив ще одну ре­конс­трукцію, під час якої на його те­риторії пос­та­ла кап­личка.

Одне поль­ське дже­рело[*] подає дещо іншу версію зни­щен­ня цвин­та­ря. 27 лю­того 1980 року міська рада ух­ва­лила рішення про ліквідацію кла­дови­ща. На його те­риторію в’їхали буль­до­зери. Було зни­щено стару алею, яка вела на цвин­тар, ви­руба­но високі пірамідальні тополі, що росли по обид­ва боки алеї. По пра­вий бік за кла­довищ­ною бра­мою була кап­ли­ця, в якій відбу­вали­ся жа­лобні це­ремонії. Її також було зрівняно з зем­лею. Були зруй­но­вані мо­гили учас­ників повс­тан­ня 1831 р. та Січне­вого повс­тан­ня 1863–1864 рр., під гу­сени­цями буль­до­зерів про­пали мо­гили Поль­ських легіонерів.

Спо­чива­ють у мирі